не нагуглюване, тому передруковане

Микола Руденко - ВІДВАГА

Не то, что мните вы, природа:
Не слепок, не бездушный лик -
В ней єсть душа, в ней єсть свобода,
В ней єсть любовь, в ней єсть язык...
(Ю. Тютчев)

Розкладати вогнище і підпалить себе,
Щоб ворогів пекла твоя зневага,
Злетіти димом в небо голубе -
Із чим ота зрівняється відвага?..

Та є відвага більша за оцю,
Хоч тут ні хмизу, ні вогню не треба.
Вона відома тільки мудрецю:
Безстрашно прозирати далеч неба.

Вступити з цілим Всесвітом в двобій -
Лиш він і ти, і геть авторитети!..
В його тканині чорно-голубій
Вгадати пульс майбутньої плянети.

І там, де плине морок світовий,
Де телескопи бачити безсилі,
Пізнати рух, пізнати дух живий,
Відчути розум в кожному світилі.

У темряві, коли земля засне
І все живе замовкне до світання,
Знов пережить велике і хмільне
Єднання з Вічністю -
живе єднання.

Сузір'я оглядаючи нове,
Неначе рибу, що попала в ятер,
В матерії, де вічний рух живе,
Побачити світів єдину Матір...

І, обійшовши небеса круті,
Тобі підкажуть велемовні грози:
Нема відваги більшої в житті,
Аніж відвага Тютчева й Спінози.

1969

микола руденко - Мамут

Ніч була немов із міді кута,
Сходив місяць над горбами стріх.
І вела мене моя спокута —
Мій прадавній, первородний гріх.

Шаруділи білки серед глиці,
Дятель вдарив дзьобом і затих.
Думав я про сосни та ялиці,
Що померли від гріхів отих.

Йшов, на очі опустивши брови, —
Все це вельми мучило мене.
Саме тут і вилізло з діброви
Чудисько незграбне і страшне.

Ліс не вимагає дарчих грамот —
Йди у нього і живи, й люби.
Але як тут оселився мамут —
Грізний мамут нашої доби?..

Гупав так, немов пекельний чобіт
Світ земний під себе підібгав,
А його палеозойський хобот
Знову жертви з лісу вимагав.

Ген знечев'я знищив осокора,
Загасив берізку, мов свічу.
Ну, стривай, неправедна потворо,
Я тебе до розуму привчу.

У мені, напевне, в ту годину
Незбагненна сила ожила,
Що над звіром підняла людину,
Відокремивши добро від зла.

Як і слід старому троглодиту,
Я гукнув, спинившись перед ним:
— Хто тобі дозволив тут ходити?..
...Брязь по фарах чимось кам'яним.

Звір запахкав, заревів щосили,
Потім вигукнув, сліпий од ран:
— Дядьку, а навіщо ви розбили?
Це ж таки державний автокран.

Ах, державний...
Та по тій химері
Уявилися мені дядьки,
Що, зібравшись у старій печері,
Вигрібали з вогнища кістки.

Хоч реґалій тут шукати годі, —
Ні мундирів пишних, ні знамен, —
Це були вожді сивобороді,
Пращури народів і племен.

Добрі люди...
Справді добрі люди,
Бо в століттях думали вони:
В кожного онук і правнук буде,
В правнуків — сини...
І знов сини...

Перший уряд...
Я стою між ними
У ведмежій шкурі —
Зам чи зав...
Голосом із нотками сумними
Промовляю:
— Уряд наказав!..

1969
Микола Руденко - "Мені випало якось по селах Поділля..."

Мені випало якось по селах Поділля
У лиху заметіль мандрувати.
Я побачив, як пильно згрібає вугілля
У холодному запічку мати.

Змалку долю мою підхопили вокзали,
Та чому саме тут, - я не знаю, -
Стільки доброго серцю моєму сказали
Чорні крихти донецького краю.

Щось було незвичайне в морозному січні
Та у тім, як гула хуртовина,
Як отут біля грубки у герці одвічнім
Зустрічались Природа й Людина.

Від зимового вітру потріскались губи,
Мерзли пальці від холоду злого.
А біляве хлопчисько горнулось до груби,-
Мов себе я побачив малого.

Пригадалось дитинство, веселощі й біди
Та могили в камінні рудому,
Де мій батько лежить, а навколо - сусіди,
Що колись не вернулись додому.

Ні життя в них, ні смерть не були героїчні -
Їх накрило обвалом породи.
Та чомусь тільки нині, в далекому січні,
Я побачив їх оком природи.

Так побачив, немов би на рідні могили
Оком Сонця поглянув достоту.
Сонце й зорі далекі мені освітили
По-новому ту звучну роботу.

В хату вдерлось минуле велично і грубо, -
Вмить забулося, хто я і де я.
А білявий хлопчина стояв біля груби,
Мов розкований син Прометея.

Щось високе, захмарне просилося в груди,
У душі залягаючи свято.
Є стихія і воля...
Є хаос і люди...
Тільки люди...

Та як це багато!

1970
Микола Руденко - "Недавно я в траві побачив натюрморт..."

Недавно я в траві побачив натюрморт:
Змія вдивлялася в жарину кавунову,
Немов шукала там невидимих аорт,
Мов пізнавала Всесвіту основу.

Від кавуна кудись в'юнилась колія -
Напевне, він упав з чийогось воза.
В тупій безтямності крутилася змія,
Мов знак запитання, зміїна поза.

І, зачарована, в бадилля відповзла.
Лежав кавун, як полум'я бездонне, -
Немов оте Добро, що темних духів Зла
Роззброює усмішкою мадонни.

1969

Микола Руденко - "Коли ти у небо вдивляєшся зірко..."

Коли ти у небо вдивляєшся зірко
І землю ворушиш руками старими, -
Від кожного пальця до кожної зірки
Я помічаю нитки незримі.

В посуху чи в сіру осінню хвищу
Ти тільки до Сонця ідеш на пораду.
А хтось там шукає інстанцію вищу, -
Понад його неосяжну владу.

Та як би не тішило їх словоблудство,
З них кожен заверне до тебе на ниву.
Бо руки твої - це коріння людства,
Що тілу й душі добуває поживу.

Чорнозем, у пальцях твоїх перетертий,
Напоять опівдні дощі прозорі.
Останнього вирока - жити чи вмерти? -
Ви разом виносите:

ти і зорі.

1969

Микола Руденко - "Душі убогі, душі багаті..."

Душі убогі, душі багаті -
Як тут пізнати, в кого яка?
Зійдемось, друзі, сядемо в хаті -
Хай суперечка,
Хай нелегка...

Велич духовну міряти треба
Тим, що пульсує в материках:
Скільки у слові сховано неба,
Скільки чорнозему
У рядках?

Скільки вогню ти вдихнув до фрази,
Котра з душі проганяє сон?..
А на тріскучі,
Спрацьовані гази
Годі казати,
Що це -
озон.

1969
Решту віршів можна почитати тут http://poetyka.uazone.net/rudenko/ ненагуглювані переносяться в Нотатки.