stefan_blog

Listens: Pendragon - The freak show

не нагуглюване, тому передруковане

Микола Руденко - ВІДВАГА

Не то, что мните вы, природа:
Не слепок, не бездушный лик -
В ней єсть душа, в ней єсть свобода,
В ней єсть любовь, в ней єсть язык...
(Ю. Тютчев)

Розкладати вогнище і підпалить себе,
Щоб ворогів пекла твоя зневага,
Злетіти димом в небо голубе -
Із чим ота зрівняється відвага?..

Та є відвага більша за оцю,
Хоч тут ні хмизу, ні вогню не треба.
Вона відома тільки мудрецю:
Безстрашно прозирати далеч неба.

Вступити з цілим Всесвітом в двобій -
Лиш він і ти, і геть авторитети!..
В його тканині чорно-голубій
Вгадати пульс майбутньої плянети.

І там, де плине морок світовий,
Де телескопи бачити безсилі,
Пізнати рух, пізнати дух живий,
Відчути розум в кожному світилі.

У темряві, коли земля засне
І все живе замовкне до світання,
Знов пережить велике і хмільне
Єднання з Вічністю -
живе єднання.

Сузір'я оглядаючи нове,
Неначе рибу, що попала в ятер,
В матерії, де вічний рух живе,
Побачити світів єдину Матір...

І, обійшовши небеса круті,
Тобі підкажуть велемовні грози:
Нема відваги більшої в житті,
Аніж відвага Тютчева й Спінози.

1969


микола руденко - Мамут

Ніч була немов із міді кута,
Сходив місяць над горбами стріх.
І вела мене моя спокута —
Мій прадавній, первородний гріх.

Шаруділи білки серед глиці,
Дятель вдарив дзьобом і затих.
Думав я про сосни та ялиці,
Що померли від гріхів отих.

Йшов, на очі опустивши брови, —
Все це вельми мучило мене.
Саме тут і вилізло з діброви
Чудисько незграбне і страшне.

Ліс не вимагає дарчих грамот —
Йди у нього і живи, й люби.
Але як тут оселився мамут —
Грізний мамут нашої доби?..

Гупав так, немов пекельний чобіт
Світ земний під себе підібгав,
А його палеозойський хобот
Знову жертви з лісу вимагав.

Ген знечев'я знищив осокора,
Загасив берізку, мов свічу.
Ну, стривай, неправедна потворо,
Я тебе до розуму привчу.

У мені, напевне, в ту годину
Незбагненна сила ожила,
Що над звіром підняла людину,
Відокремивши добро від зла.

Як і слід старому троглодиту,
Я гукнув, спинившись перед ним:
— Хто тобі дозволив тут ходити?..
...Брязь по фарах чимось кам'яним.

Звір запахкав, заревів щосили,
Потім вигукнув, сліпий од ран:
— Дядьку, а навіщо ви розбили?
Це ж таки державний автокран.

Ах, державний...
Та по тій химері
Уявилися мені дядьки,
Що, зібравшись у старій печері,
Вигрібали з вогнища кістки.

Хоч реґалій тут шукати годі, —
Ні мундирів пишних, ні знамен, —
Це були вожді сивобороді,
Пращури народів і племен.

Добрі люди...
Справді добрі люди,
Бо в століттях думали вони:
В кожного онук і правнук буде,
В правнуків — сини...
І знов сини...

Перший уряд...
Я стою між ними
У ведмежій шкурі —
Зам чи зав...
Голосом із нотками сумними
Промовляю:
— Уряд наказав!..

1969
Микола Руденко - "Мені випало якось по селах Поділля..."

Мені випало якось по селах Поділля
У лиху заметіль мандрувати.
Я побачив, як пильно згрібає вугілля
У холодному запічку мати.

Змалку долю мою підхопили вокзали,
Та чому саме тут, - я не знаю, -
Стільки доброго серцю моєму сказали
Чорні крихти донецького краю.

Щось було незвичайне в морозному січні
Та у тім, як гула хуртовина,
Як отут біля грубки у герці одвічнім
Зустрічались Природа й Людина.

Від зимового вітру потріскались губи,
Мерзли пальці від холоду злого.
А біляве хлопчисько горнулось до груби,-
Мов себе я побачив малого.

Пригадалось дитинство, веселощі й біди
Та могили в камінні рудому,
Де мій батько лежить, а навколо - сусіди,
Що колись не вернулись додому.

Ні життя в них, ні смерть не були героїчні -
Їх накрило обвалом породи.
Та чомусь тільки нині, в далекому січні,
Я побачив їх оком природи.

Так побачив, немов би на рідні могили
Оком Сонця поглянув достоту.
Сонце й зорі далекі мені освітили
По-новому ту звучну роботу.

В хату вдерлось минуле велично і грубо, -
Вмить забулося, хто я і де я.
А білявий хлопчина стояв біля груби,
Мов розкований син Прометея.

Щось високе, захмарне просилося в груди,
У душі залягаючи свято.
Є стихія і воля...
Є хаос і люди...
Тільки люди...

Та як це багато!

1970
Микола Руденко - "Недавно я в траві побачив натюрморт..."

Недавно я в траві побачив натюрморт:
Змія вдивлялася в жарину кавунову,
Немов шукала там невидимих аорт,
Мов пізнавала Всесвіту основу.

Від кавуна кудись в'юнилась колія -
Напевне, він упав з чийогось воза.
В тупій безтямності крутилася змія,
Мов знак запитання, зміїна поза.

І, зачарована, в бадилля відповзла.
Лежав кавун, як полум'я бездонне, -
Немов оте Добро, що темних духів Зла
Роззброює усмішкою мадонни.

1969

Микола Руденко - "Коли ти у небо вдивляєшся зірко..."

Коли ти у небо вдивляєшся зірко
І землю ворушиш руками старими, -
Від кожного пальця до кожної зірки
Я помічаю нитки незримі.

В посуху чи в сіру осінню хвищу
Ти тільки до Сонця ідеш на пораду.
А хтось там шукає інстанцію вищу, -
Понад його неосяжну владу.

Та як би не тішило їх словоблудство,
З них кожен заверне до тебе на ниву.
Бо руки твої - це коріння людства,
Що тілу й душі добуває поживу.

Чорнозем, у пальцях твоїх перетертий,
Напоять опівдні дощі прозорі.
Останнього вирока - жити чи вмерти? -
Ви разом виносите:

ти і зорі.

1969

Микола Руденко - "Душі убогі, душі багаті..."

Душі убогі, душі багаті -
Як тут пізнати, в кого яка?
Зійдемось, друзі, сядемо в хаті -
Хай суперечка,
Хай нелегка...

Велич духовну міряти треба
Тим, що пульсує в материках:
Скільки у слові сховано неба,
Скільки чорнозему
У рядках?

Скільки вогню ти вдихнув до фрази,
Котра з душі проганяє сон?..
А на тріскучі,
Спрацьовані гази
Годі казати,
Що це -
озон.

1969
Решту віршів можна почитати тут http://poetyka.uazone.net/rudenko/ ненагуглювані переносяться в Нотатки.

Error

default userpic

Your IP address will be recorded 

When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.