stefan_blog (stefan_blog) wrote,
stefan_blog
stefan_blog

Чого з балтиморської збірочки Руденка не стачало в інтернеті, передрук

1. Микола Руденко - Ой, мовчання!..

...Ой, мовчання! Воно з пітьми
Добре бачить сліпі величання.
І гримлять потаємні громи
У безодні мого мовчання...
Моє серце —
плянетне ядро.
Воно б'є у заорані груди:
Не на лихо,
а вам на добро
Всю нещадність вихлюпну, люди!
Навіть небо заворожу,
Щоб умовити соняшні плями:
Прокладіть електронну межу
Між безладністю і полями!
Та коли все оте, що прошу,
Ви не зробите,
душі ниці,
Я озера пересушу,
Позамулюю вам криниці.
Сім сідьмиць на лани спущу
І на попіл обвуглю нерви, —
І не дам ні краплини дощу:
Ви вже вичерпали резерви.
Радьтесь, думайте,
говоріть
І ламайте свої забобони...
А не хочете, люди —
помріть!
...У природи
такі
закони...
* * *
2. Микола Руденко - Люди добрі...

Люди добрі!
Оріть мене
І ростіть на мені врожаї.
Хай врізаються лемеші
У терплячу мою тканину —
Я травневим добром душі
Напуватиму кожну зернину.
В моїх м'язах —
бойовищ посів.
Добувайте з мене залізо!
Вистригайте щетину лісів,
Хай кривавляться соками зрізи.
І нехай кожен пень,
кожен зріз
Сушить жили — струмки і ріки...
Я люблю вас
до болю,
до сліз. —
Я мовчатиму, люди, про ліки.
Я мовчатиму так,
як мовчить
Та, що в муках скривавивши губи,
Породила дитя,
щоб за мить
Опинитись у темряві згуби.
Їй до черепа струмом стріля
Чорна думка у смертні хвилини:
Де ті перса, з яких немовля
Роздобуде молочні краплини?
* * *
3. Микола Руденко - хтось ворухнув бровою..
Хтось ворухнув бровою...
Хтось мене
Послав сердито до твоєї мами.
Хтось самогон під стріхою жене.
Хтось б'є у Всесвіт грізні космограми:
— Якого дідька не даєш дощу?
Ми знищим хмари, як ворожі кляси!
З передовиць наваримо борщу.
Промовами начинемо ковбаси...
А я кажу:
— Не лайтесь. Це ж — мій сон.
Чого ж ви дивитесь отак похмуро?
Скажіть у галактичний мегафон:
Хіба й на сни засновано цензуру?..
О люди, люди...
Ваш звитяжний дух
Облипло жабуриння із гордині.
...І я прокинувся...
Снувався луш
В легкій передосінній павутині.
І сонце посміхалось до землі,
Даруючи життя й тихеньку славу...
Узявши в руки замашні граблі,
Іду згрібати скощену отаву.

1964
* * *
4. Микола Руденко - ОМЕЛА
Що то — гнізда кубляться грачині
Чи омела у своях мли?
Звідки, земле, по якій причині
Злі вітри ці спори намели?
Не було коріння в неї зроду,
Є лише присоски, мов кліщі.
Лиш зрадливе око бачить вроду
У її округлому кущі.
І пішла ота лиха окраса
Царювати у німі бори.
І стебло її, до сонця ласе,
Кращі соки тягне із кори.
Їй нічого у житті не треба,
Тільки слави заздрий поговір...
Та приходить грім з ясного неба,
Щоб спалити виснажений бір.
Прогриміли блискавиць удари,
І шукай тепер серед золи,
Де тут вчора дерлися під хмари
Сатанинські вихлюпи імли.
1965
* * *
5. Микола Руденко - Якщо твої, людино, електрони...
Якщо твої, людино, електрони
Зліпить, мов у сніжку ліплять школярі, —
Що будуть важити корони й трони
І чим ти станеш у державній грі?
Навіщо легковажні торжества,
Коли в тобі ні крихітки єства?
Ти зіткана із простору і руху, —
Оце й уся матерія твоя.
Ти тільки згусток думання і духу,
І час для тебе вищий судія.
Скажи, чому ж ти так буваєш рада,
Коли тобі впаде якась посада?..
Жадоба першости...
Жадоба ця
Для тебе зводить світ в нікчемний клаптик.
В тобі горять невидимі сонця.
Ти зіткана із тисячі ґалактик.
Коли ти дивишся в вечірнє небо,
То пам'ятай:
ти дивишся у себе.
Той світ, що у тобі, не знає меж.
Там бій гримить. Там творяться плянети.
І, може, там диктаторові теж
Складають оди слюнтяї-поети.
І конвоїр когось жене в барак...
Тоді у тебе тромб чи, може, рак.
Дві сили творять світ — Добро і Зло.
Тож обирай, кому із них служити.
Де б ти не був і що б там не було,
Ти не зумієш поза ними жити.
Що важать наші суперечки вперті,
Коли Добро і Зло не знають смерти?..
Бо Всесвіт ні великий, ні малий, —
Йому оці поняття невідомі.
Ти також Всесвіт...
Власну душу злий
З його Добром, — бо Всесвіт в кожнім домі.
В людині розкриваючи Людину,
Ти розпізнаєш істину єдину.
1965

а музика вам як?

* * *

6. Микола Руденко - знов собі признатись мушу...

Я знов собі признатись муш

Квилить в мені забутий біс.

Ти, — наче в хату, — входиш в душу

І місиш там крутий заміс.

І знов стоїш перед очима,

І я жену, — але дарма...

У тебе ранки за плечима,

В долонях —

Світло і Пітьма.

Тобі до ніг, неначе гравій,

Зірок падучих намело...

Що в тебе в лівій, що у тебе в правій —

Любов чи смерть, Добро чи Зло?

Із хмар, настояних на грозах,

З вітрів, що збурюють річки,

Хмільний напій в найвищих дозах

Ми разом вип'єм залюбки.

А потім у лугах насниться

Чи то привидиться мені,

Що гнізда в'ють в твоїх зіницях

Чужих шибок сліпі.

І ти рвучка, розіб'єш келех —

Вертайся в ґрунт, святе вино!

І випурхнеш, немов метелик,

І залетиш в чуже вікно.

І припадеш комусь до скроні,

І хтось тебе навік спійма...

Розтули свої долоні, —

Де в тебе Світло, де Пітьма?

1966

7. Микола Руденко - Я розпинаю душу на органі

Я розпинаю душу на органі,

І той орган —земля моїх дідів.

*

Великих предків правнуки погані

Забули те, чим пращур володів.

Діди молилися, ночей не спали:

Іде весна, Ярило-бог воскрес.

У хліві райські ангели співали,

Прив'язуючи землю до небес.

*

Тобі, колеґо, ангел не насниться, —

Я ось для чого твій бентежу слух:

Пальне в ракетах — дідова пшениця,

А у пшеничних зернах —

предків дух.

**

— Той дух прийми! — говорить Україна,

І в голосі її гроза гуде. —

Бо не прощу до сьомого коліна,

Бо смертна кара на дітей впаде.

**

Як не шануєш те, що я віками

В собі збирала для твоїх дітей,

Чому ж тоді після страшних смертей

Не заселити землю черв’яками?

1966

місця з «*» по «*» і від «**» до «**» зкопіював з загубленого pdf якогось з цих або інших матеріалів на сайті «діаспоріана» https://diasporiana.org.ua/?s=руденко (за 1979  рік)

* * *

8. Mykolа Rudenko - Чи знаєш ти в своїй простій потребі...

Чи знаєш ти в своїй простій потребі,

Що ми не хліб, а промені їмо,

Що Сонце — не якась тарілка в небі,

Що всі ми в надрах Сонця живемо!?..

Ми — тільки іскри із його горнила.

Ми — дух, що образ видимий прийма.

Нас мудре Світло уночі наснило.

А поза ним — нікого з нас нема.

І не дано добра тобі родити, —

Породиш зло, якщо забудеш це.

Безплідним станеш — мов гермафродити,

Порожнім — наче випите яйце.

Якщо тоді властиве добре вміння.

Творити мудрість, а не тільки стиль,

Збагни:

тіла — це згущене проміння,

Завихрення у павутинні хвиль.

Сама в собі природа безтілесна:

Матерія — це променеве тло.

Два майстри створюють і зими, й весни:

Добро — це Світло, а Пітьма — цн Зло.

Тепер — коли б ви навіть не хотіли —

Я запитаю вас, товариші:

Якщо ні в кого з нас немає тіла,

То як нам жити далі без душі?..

1966

* * *

9. Микола Руденко - ТРОЯНДА

Троянда...

І при цьому слові

Уже не треба інших слів.

Летять рої окоголові

Бджолиних пажів і послів.

І так, як писано в законі

Для всіх держав на всі часи,

Послів приймаєш ти на троні

У сяйві слави і краси.

І в одсвітах твоєї слави

Вони й самі горять, мов жар.

З комор захмарної держави

Ти видаєш святий нектар.

Перед тобою неодмінно

В крутім перебігу віків

Схиляють нетривкі коліна

Поети всіх материків...

І раптом — нене!..

В занімінні

Стою — неначе серед пущ:

На тому самому корінні

Шипшиновий пробився кущ.

Трояндо!..

За яку провину

Ти не ві сні, а наяву

Переодяглась на шипшину —

Сміттєву пагінь степову?

Лиш весело сусідській кралі —

Дівча сміється під дощем.

На шию вішає коралі,

Що червоніють над кущем.

А потім плаче серед ночі

В жару колючих насінин.

Та тільки склепить мокрі очі,

Насниться їй трояндин син.

Він пажем був...

А, може, стражем...

Чи принцом чистої води...

І ми йому сміливо скажем:

Бери принцесу і веди.

Вона тебе причарувала.

Ні впину їй, ні заборон.

В красі вона успадкувала.

Троянди королівський трон.

1966

* **

10. Микола Руденко - оспіване геть до святої наївности...

Оспіване геть до святої наївности,

Розкинувши крила-протуберанці,

Без метушні,

без погорди чи гнівности

Сонце над степом з'являється вранці.

І у яку б не ставали позу ми, —

Істину цю нам ніде не подіти:

Є в його світлі джерела Розуму,

Ми ж бо й самі —

його грішні діти.

Сонце не зрушиш, мов колесо штанґи,

Не перетравиш — не вистачить соку...

Люди дарують високі ранґи.

Сонце дарує мудрість високу.

Любить воно свою ногу поставити

Поміж тополь та квітучих акацій.

Та не спішіть його бучно сплавити:

Сонце не терпить зайвих овацій.

Хай забринить неземною нотою

Те, що діди нам дали для науки:

Хоче воно, щоб молились роботою,

До колосків прикладаючи руки.

Йдіть на лани і ставайте на чати.

Знайте:

для Сонця життя є звичним.

І не спішіть кожен крок величати

Ані величним,

ні історичним.

1966

11. Микола Руденко - Нелегко рабство подолати..

Нелегко рабство подолати.

Та ще складніша боротьба,

Що має здерти чорні лати

З душі вчорашнього раба.

Вони — як панцери із криги,

Які весна з річок зрива.

Коли приходить час відлиги,

Душа не зразу ожива.

І хоч зника ота потреба,

Бо обновився світ земний,

Ти ще щукаєш серед неба

Для себе палець вказівний.

Нехай насварюється строго,

Нехай рече і натяка,

Бо так незатишно без нього,

Бо світ Безмежністю ляка.

Ти навіть Волю ладен з дому

Прогнати за колючий дріт,

Аби не думати самому

За себе і за цілий світ.

Нехай невістка топить смалець,

А жінка хай вівцю стриже...

Ти певен, що Великий Палець

Без тебе Землю вбереже.

О небораче! В неспокої,

Що непідвладний чудесам,

Пізнай Безмежність, із якої

Ти, друже, виліплений сам.

І, зупинившись серед поля,

Ти зрозумієш в торжестві,

Що світ — це Воля,

вічна Воля,

І вся вона в твоїм єстві.

1966

* * *

Mykola Rudenkо - Не поспішай, мій мудрий друже...

Не поспішай, мій мудрий друже,

Ні на хвалі, ні на хулі, — { а цей вірш, виявився, присутнім в інтернеті. Отут https://proza.ru/2012/04/01/402 на вступі. Тільки рік 1966

" Ми —

тільки згущене проміння,

А промінь твориться вогнем."]

* * *

12. Микола Руденко - Таборів лиховісні тенета...

Таборів лиховісні тенета

І дроти заборонених зон...

Може, спить наша ненька-плянета

І усі ми —  більше, як сон?

То на лівий бік, то на правий

Повертається куля земна,

І тоді прокидаються трави

Чи біліє снігів цілина.

І від того, що саме насниться

(Чи веселе, чи то сумне) —

Заяснішають наші лиця,

А чи смутком на них війне.

А коли їй насняться кошмари,

Світ скрипить, як заштормлений плот.

Люди йдуть, мов на бійню отари,

І вмирають серед болот.

І можливо, що наші долі

З далини предковічних часів

Мають код у магнітному полі,

Поміж двох крижаних полюсів.

Таборів лиховісні тенета

І дроти заборонених зон...

Якщо нами це робить плянета,

Значить — скаржитись нам не резон.

Та якщо ми самі поміж себе

Творим лихо і сіємо страх,

Чи ми варті землі і неба

І світанків у наших дворах?..

1966

* * *

13. Микола Руденко - ТВОРЧІСТЬ

(перший абзац зкопіював з Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика)

Зумій дійти щаблів тієї вишки.

З якої видно,

як своїм різцем

Природа непомітно — ніби нишком —

Життя формує, відсікає лишки,

І створене звеличує вінцем.

Зумій пізнати, як вона леліє

Добуте з хаосу живе зерно;

Але не збереже, не пожаліє,

Якщо воно лише безсило тліє,

Якщо снаги не здобуло воно.

І ти побачиш той різець величний,

Який стискає Всесвіту рука.

Один лиш помах, дотик блискавичний —

І той, хто голос мав громово-зичний,

Неначе булька, серед хвиль зника.

І тільки з надр космічних взявши пробу,

Суди про те, що ми пережили.

Народи зіллються в одну особу,

І ти помітиш в ній людську подобу

На тлі тисячолітньої скали.

Не сфінкс, вмурований в піски пустинні —

То буде велет із добром в очах.

У нього думи — як моря глибинні,

У нього очі по-земному сині

І світанкове Сонце на плечах.

Та не гадай, що то вершина творень —

То лиш прообраз недалеких літ,

Де люд не знатиме сліпих підкорень,

Де вічного Добра всесвітній корінь

Людей сплете в єдиний живопліт.

І ти відкинеш нарікання кволі,

Піднявшись духом до вершин святих.

Ще не відсічені страждання й болі,

Іще різець формує м'язи голі,

Ще стогін велелюдний не затих...

Та в кожне серце входить блискавиця,

Здобута в зорях пломінким різцем.

Наллється сонцем творчости криниця,

І ти злетиш в Галактику, як птиця,

Щоб стати зернотворцем і співцем.

1966

* **
тут слухав музику, доки набирав, і пригадалась картинка ледь знайомого контенту, але близького за духом космоісторичних пошуків радянських фантастів https://youtu.be/OeC87RW1g5c

14. Микола Руденко - Не вірю мітотворцям різним..

Не вірю мітотворцям різним,

Та міти згадую добром:

Я бачу Землю —

організмом,

А райдугу –

її ребром.

І хто ж вона, коли не Мати?

Ніхто не загордує тим...

Приємно рис їй надавати

Мадонни з немовлям святим.

А як вона від нас терпіла!..

Зубате вийшло немовля.

Глибінь шматованого тіла

Ще не загоїла Земля.

У хмари вдягнена, як в лати,

Дитя в Галактику несе.

І людство –

немовля крилате –

З-під райдуги їй груди ссе.

1966

* * *

Другий абзац нагуглив і скопіював з цікавої роботи Юлії Браїлко - "Конфесійні оніми як засіб зображення сакрального і профанного світів у поезії Миколи Руденка"

15. Микола Руденко - СВІТЛОВОДИ

Райдугу мою покладу в хмари, щоб вона була знаменом заповіту між мною і землею.
(Від Мойсея, книга І, гл. 9)

Гудуть дроти у світанковій млі.

А десь уже будують світловоди...

По них помчить за всякої погоди

Глибинне слово Матері-Землі.

Ну, що ж, — до ери Космосу звикай.

Прийми її, на чудеса багату:

Ти штепсель просто в райдугу вмикай,

І сам Господь до тебе зайде в хату.

Ні, це не жарт...

Його у давнині

Всевладним Словом бачив проповідник.

Потрібен Слову мудрий співбесідник, -

Розваж його в глухій самотині!..

Я слову кров не марно віддаю:

Будуйте, добрі люди, світловоди.

Безсмертну душу із моєї згоди.

В них постеліть —

в стомовному раю.

Життя, колеґо, швидко промине.

Якщо в черепі з натуги мокрім.

Щось винайдеш, святого Світла окрім,

Спростуй мене...

І викресли мене...

1966

* * *

16. Микола Руденко - СТІЛ

Нічим не ліпший від теляти

Кумедний представник бюро,

Якщо з народом розмовляти

Його не вивчило Добро.

Він гримає на повні груди,

Везе інструкцію, як віл...

А я шепну на вухо:

— Люди,

Бюро в перекладі — це ж стіл...

Нічого, окрім сил лялькових,

Йому природа не дала.

Громів не бійтесь кишенькових:

Він тільки представник стола.

Йому б лиш створювати луни

Бездушним лясканням своїм...

Я висунув і я засуну:

Нехай в шухляді творить грім.

1966

* * *
знову нема в інеті, і знову слухаю музику, ту ж що й три роки тому
* * *
17. Микола Руденко - Біля Моря
Хай ніхто не зустріча докором
І судить мене не поспіша,
Коли я скажу над Чорним морем:
— Здрастуй, надр земних жива душа!..
То не поза, — так я справді бачу
Цю глибінь, просвітлену до дна.
Кожна хвиля має власну вдачу
І свою могутність добре зна.
Десь нащадок розгада, можливо,
Потаємний зміст оцих зусиль:
Щось нам хоче висловить важливе
Чорне море язиками хвиль.
І порвуться незнання тенета,
І пізнають люди до пуття
Те, що передумала плянета,
Створюючи на собі життя.
Мабуть, є мета, а не химера,
Не буяння сил задля розваг.
Мабуть, жадна історична ера
У собі не має переваг.
Мабуть, ми з'явились не для того,
Щоб з гармат палити на полях.
Мабуть, є у розуму людського
І своє призначення, і шлях.
Доки розум темне зло поборе,
Доки звір в людині перегра, —
Не боронь з душі твоєї, море,
Зачерпнути сили і добра.
1966
*  **
18. Микола Руденко - Не радію рослинній буйності...

Не радію рослинній буйності
По ярах та зелених схилах.
Не обдуриш,  —
набачився в юності,
Як дерева ростуть на могилах.
В землю падали ми зеленими,
Та катів не благали в болях.
Юнаки проростали кленами,
Шелестіли юнки в тополях.
Не радію пагінню буйному, —
Знаю, чим поживилось коріння...
Накажу соловейку чуйному
Шанувати мої боління.
Хай ковтає світанки росяні,
Переробить їх в горлі на пісню, —
І усе, що прийшло по осені,
Переграє на молодість пізню.
1966
* * *
19. Микола Руденко - Не треба

Не треба. Благаю, не треба
Облудних, маскованих слів.
Десь там, поза мурами нема,
Наш перший цілунок зотлів.
Ти ласки шукала чи кари?..
Роками пливла в міражі.
Стоять поміж нами примари —
Невидимі, чорні, чужі.
З порожніми в грудях серцями,
Ґалантні, в краватках нових...
Були вони завжди мерцями,
Хоч грали дотепно живих.
Та тільки ударило громом, —
Спурхнули...
Стоїш ти сама.
А що називалося домом —
Як дим, відлетіло.
Нема.
1966
* * *
[а музика вам як?]

20. Руденко Микола - Я пам'ятаю: біля цього дота

Я пам'ятаю: біля цього дота
В осінньому смерканні полягла
Із полку нашого найкраща рота...
А дот стояв, немов гірська скала.
Наш кулемет розпечений аж булькав,
Коли його водою облили...
А нині шампіньйон - волога кулька -
Проріс крізь товщу сірої скали.
На білу крихту не поставлю п'ятку
І не зірву її, щоб кинуть в рот...
Молюсь на тебе, миле грибинятко,
Яке розколює безтонний дот.
1966
* * * (у данному вірші нагуглив початок, собі дві строки зкопіював https://uahistory.com/topics/famous_people/4244  решту додрукував )
21. Руденко Микола - В хатині глиняній, мов у печері...

В хатині глиняній, мов у печері,
Моє дитинство весело текло.
Босоніж взимку бігали за двері, –
Бо чоботів ні в кого не було.
Писати вчились на камінні в балці,
Вбираючи у себе світ живий.
Збивали часто кострубаті пальці,
А злазив ніготь - відростав новий.
Я не жалів свої побиті ноги:
Біг на світанку, - біг до забуття, -
Приймати Сонця вранішні пологи,
Щоб День на руки взяти, мов дитя.
А над Алчевським уночі горіла
Вогнем вульканів шлякова гора.
Вона мені дитяче серце гріла,
Немов світанки подихом добра.
І, може, через те я маю нині
Цілком достатньо світла для очей,
Бо виростав у глиняній хатині,
В якій ніколи не було ночей.

1966
* * *
22. Микола Руденко — Є в душі моїй такі пружини...

Є в душі моїй такі пружини,
Що за мною дідько б не поспів:
Можу стати кущиком ожини
Чи дорогою серед степів.
Я лежу дорогою земною,
І приємно так мені лежать,
Чути, як співають наді мною
Ті, що вранці йдуть на сіножать;
Як дзвенять веселою ходою
Ті, хто звідав поцілунків мить;
Як на бочці з чистою водою
Дід Кирило в поле прогримить...
Та оті, кому я не повірив,
Хай пудову виставлять свічу, —
Все одно впізнаю лицемірів,
Наскрізь їм підошви пропечу.
1966
* * *
23. Микола Руденко — Хтось нами зварює всесвітні шви...

Хтось нами зварює всесвітні шви.
Життя — це полум'я у автогені.
Чи то спроможні пояснити ви,
З яких світів до нас приходить геній?...
Можливо, між космічних полонин
Пасуться інші вівці, —
хто це знає?..
І, може, Сонце — тільки селянин,
Який овечу шкуру виминає.
Нас, мабуть, потягнуло б на грозу,
Якби ми світ могли побачить повно.
А геній — тільки Сонця хворий зуб,
Який болить,
болить невиліковно.
1966

* * *

24. Микола Руденко - ген місяць пливе над рікою...

Ген місяць пливе над рікою,
Як в дзвоні розгойдане било.
Уже не дістанеш рукою
Волосся, яке ти любила.
Уже не накрутиш на пальці...
В душі закипає отрута.
Коріння верби - мов щупальці
Застиглого в темряві спрута.
Ворушиться лист під ногами,
Жене його вітер-загреба.
А місяць пливе над лугами.
І стогне душа ген до неба.
1967
* * *
25. Микола Руденко - ВІВЧАРКА
У двір мій забрела руда
Морозного, засніженого ранку,
Така безсила і така худа,
Що ледве-ледве доповзла до ґанку.
Здавалось, подих в ній уже зачах.
Не ворухнеться, — лиш беззвучно плаче.
В її вологих, жалісних очах
Було щось дивовижно несобаче.
На ребрах вовна — мов торішній мох.
Сусіда мовив:
— Негодяща псина...
Але за місяць ми уже удвох
Ходили до міського маґазина.
Всі дивувалися, коли вона
В зубах носила кошика додому.
А інколи була, мов ніч, сумна.
Куди зникала потім — невідомо...
Верталась. І, як водиться в собак,
Мені лизала руки винувато.
Якби на мене хтось підняв кулак,
Могла б його на шмаття розірвати.
Та якось я втікачку підстеріг.
Вона сиділа на горбі крутому.
Внизу — чужий паркан, чужий поріг.
Хазяйка з відрами ішла додому.
Вона коромисло зняла з плеча.
Покликала мою руду приблуду.
О, як чкурнула та навтікача!
Цього я довго, мабуть, не забуду.
А жінка розказала: в цім дворі
Її ще цуценям усі любили.
Носила в школу пранці дітворі.
Та якось незаслужено побили...
І ось, — як бачите...
Не в довгий час
Прийшов до мене жвавий парубійко.
Сказав, що ходить у дев'ятий клас.
П'ятірка - з мови, алґебра - на двійку.
Але хлопчина в тім не бачить зла, —
Збирається до коваля в науку...
Вівчарка неквапливо підійшла,
Хвостом крутнула і лизнула руку.
Вона пробачила! Бо він прийшов
Її перепросити — не карати.
Лишився слід хлоп'ячих підошв
Та на душі болючий смуток втрати...
Я знов іду на заповітний горб,
Щоб здалеку побачити вівчарку,
Коли вона вагу школярських торб
Несе врочисто до шкільного парку.
1967
* * *
25. Микола Руденко — РОЗМОВА З СОНЦЕМ

Сонце!..
Я мушу поговорити
З тобою відверто,
Як вчила мати.
Я не напрошуюсь
У фаворити,
Бо змалку не вмію
Спину згинати.
А, може, слід уточнити, —
Не змалку
(Бо це правда наполовину), —
Відтоді, як смерть
У залізнім кавалку
Наскрізь мені
Продовбала спину.
Відтоді,
Як серце пропахло димом
В сліпому,
Кривавому потороччі, —
Я можу бути
Лише побратимом
Кому завгодно, —
Крім Чорної Ночі.
А для схиляння
Ти мусиш обрати
Поганців, що шепчуть
Молитви невірні.
На цьому ми й зійдемось,
Сонце-Брате, —
Вільні,
Розковані,
Непокірні...
І підем по світу,
Бійці-ветерани,
І світ заніміє у здивуванні;
І геть поховаються
Вбогі тирани,
Немов блощиці
В щілини диванні.
І словом, що крає
Ліпше від бритви,
Ми не зачепимо
Їх, безпорадних.
Нехай шепочуть
Свої молитви
В гаптованих лжею
Лівреях парадних.
Бо нам нічого
Від них не треба, —
Все нам дала
Променева мати:
Є досить волі,
Є досить неба,
Є досить сили,
Щоб світ тримати!
1966
* * *

26. Mykola Rudenko - У час прозрінь, падінь і струсів

У час прозрінь, падінь і струсів,
У час вагань і дозрівань
Я те пізнав, що знати мусів
Іще в свою донецьку рань.
Збагнув, яким струмком лінивим
Текли мої скупі рядки.
Неначе був я неґативом,
Де чорне й біле — навпаки.
Хто в пошуках себе не зрадив,
Той знайде істину саму:
Який туман на мозок падав
І звідки взявся, і чому?..
З усіх бійниць іржаві стріли
На нас націлені були.
Ми починали і старіли
Серед облудної хвали.
Я відшукав свої причали,
Та з неба не зірву зірок:
В моєму віці вже кінчали,
А я роблю лиш перший крок.
Та я ще викочу гармати.
Якщо заржавіли, — тоді
Наймусь шляґбавми підіймати:
Нехай проходять молоді.
1967
* * *
27. Микола Руденко - Десь Ніч вимагає у Сонця мій мозок...

Десь Ніч вимагає у Сонця мій мозок:
— Третина — твоя. Ні претенсій, ні позик.
А в іншій третині ми житимем спільно.
Там сутінки будуть, там буде утома.
Там буде велике кохання між нами.
І ти будеш вдома, і я буду вдома,
Щоб разом радіти синами і снами.
1968
Микола Руденко - Ти хочеш раю...
Ти хочеш раю —
Такого краю,
Де мудрі всі?..
Є непідсудні
Космічні будні
В земній росі.
Напни косинку,
Ходім в росинку,
Мерщій ходім.
В росинці —
роси,
Луги й покоси,
Веселий дім.
Сріблисті феї
Тобі лілеї
Вплетуть до кіс.
Все пурпурове,
Нове, казкове —
І дім, і ліс.
А в тому домі
Нас невідомі
Ждуть чудеса.
Бо навіть зорі
В небеснім хорі
Лише роса!..
1967

* * *

28. Микола Руденко - Забута Могила

В минувщині, за років пеленою,
Давно зотліла воскова свіча.
Чого ж ти, мертвий, встав переді мною?
Хіба мені живих не вистача?
Я сам умирав за отими лугами.
Ховав братів, яким хотілось жить...
А тут плита, зачовгана ногами,
Що випадково на шляху лежить.
Цей камінь не засмучує нітрохи,
Бо вже минуло років понад сто,
Як жив дворянчик за царя Гороха,
Не геній, - просто так собі ніхто.
Чому його у тридцять п'ять не стало, -
Кому до цього діло в наші дні?
Тут ставлять клунки, ріжуть хліб та сало.
Під возом б'ються зв'язані півні...
Ти, певне, був тендітний та недужий,
Із діда-прадіда аристократ.
Та я чомусь до тебе не байдужий,
Хоч ти по класу ворог, а не брат.
Я ніби облетів чужі сузір'я
І після довгих мандрів та борінь
Знов повернувся на старе подвір'я,
Де вже змінилось кілька поколінь.
Нехай тебе не ображають клунки
І мови грубувата простота.
Навіщо зводити старі рахунки?
Поглянь - селянка Пушкіна чита...
Не вік нам, грішним, торохтіти возом, -
Усі ми будемо отам, де ти.
Але за те, що нас єднає Розум,
Я ладен сам під камінь цей лягти.
1968
*  **
знову нема в гуглі. Шматок дістав у Яндексі до слова "могильник-час" звідси https://chtyvo.org.ua/authors/Rudenko_Mykola/Prozrinnia/, решту додруковую

29. Микола Руденко - НА ДАМБІ

Біля будки кленовий лист
Вже вкриває іржа руда.
В будці мешкає бульдозерист, —
Дамбу глиняну догляда.
За дверима дубок молодий, —
Ще рости йому і рости.
Вечорами кудлай рудий
Завива на церковні хрести.
Вітер клени чубаті стриже.
Жар осінній в долоні беру.
...Та невже,
та невже,
та невже
Я у Бабиному Яру?
Баба, Баба...
Що за одна?
Все поглинув могильник-час.
Вже ту Бабу ніхто не зна, -
Є лиш назва...
Та й годі з вас.
До світил промовляють півні.
Обважнілі кущі від роси.
Я іду...
І здається мені -
Чую з глинищ хрипкі голоси.
І зненацька із урвищ крутих,
Де пульсує коріння живе,
Потрапляю в оточення тих,
Хто по ріках підземних пливе.
— Мамо, дай весло, -
Вигребу в село...
На млині старого Мойше
Весело було.
—  Доню, потерпи.
Виглянь у степи.
Хуторянські молодиці
Пробують серпи.
А чи я, чи ти, -
Мусим догребти.
І не зрадять, і порадять,
Як там утекти...
Хустка на траві.
Голова в крові...
—  А куди ж тікати, мамо?
Ми ж бо неживі...
Наростає в деревах свист.
Впали перші краплини дощу.
Кличе жінку бульдозерист,
Щоб на стіл подала борщу.
Баба, Баба...
Разок зубів
І хустина квітчаста на ній.
А у кошику повно грибів...
Гриб шукає старий перегній.
Він інакше не здатний рости:
Є нещадний закон боротьби...
Чесний розуме, захисти, —
Ми ж бо люди, а не гриби.
1968

30. Микола Руденко - Усе, чому колись діди служили...

Усе, чому колись діди служили,
Сьогодні — мов пір'їна у крилі.
Хтось натягнув на Місяць наші жили,
Щоб потім зав'язати на Землі.
А в жили ті погнав живу вологу,
Зробивши кров'ю море-океан.
Рука на Місяці, на Волзі - ноги.
А це тепер - немов один Іван.
Та пам'ятай, окрилений жагою, —
Цього не можна обминуть ніяк:
Ворушиться у тебе під ногою
Твій годувальник —
дощовий черв'як.
Якщо його в чорноземы не стане, —
Лани тобі плодів не принесуть.
Тож обережніше ступай, Іване:
Тепер ти — Велетень...
І в цьому суть.

1968

31. Микола Руденко - Мені казали космонавти...
Мені казали космонавти,
Що Космос — діло не просте.
І те, що із дитинства знав ти -
Все не так, усе не те.
У спектрі радіо-проміння
Так пломеніють небеса,
Що Сонце неживою тінню
Над головою повиса.
Воно — немов би чорна дірка
Чи то старий, іржавий щит.
І чорним цвяхом кожна зірка
У морі полум'я стирчить.
Тож, мабуть, істина висока,
Яку ти бачити хотів,
Залежить від природи ока,
Не від реальності світів.
1969

отак і закінчив переписувати збірочку, придбану майже два роки тому. Перевіряв які вірші є у доступі в інтернеті, яких нема. Останніх набирав, шматочки цитувань, якщо попадалися - копіював. Спершу йшов зсередини до кінця, потім зсередини до початку, дійшов до передмов, яких першими й електронізував в 2018-ому... уточнення: перші передруковані тексти з тої збірочки публіковані все ж 1 січня 2019. Може, напередодні й набирав, не пам'ятаю))
https://www.facebook.com/notes/степан-храбров/лірика-миколи-руденка-ігор-качуровський-до-інших-передрукованих-статей-і-докумен/1958001650962141
https://www.facebook.com/notes/стефидло-хоробре/петро-григоренко-микола-руденко-поет-філософ-борець-вступне-слово-до-самвидавної/1746967998742149
поезії:
https://www.facebook.com/notes/stefan-khrabrov/руденко-поезії-чого-не-довистачало-за-пошуком-в-гуглі/2081957768526210
https://www.facebook.com/notes/stefan-khrabrov/продовження-добірки-відсутніх-творів-мруденка-у-нагуглюваному-вигляді/2098911676830819
https://www.facebook.com/notes/stefan-khrabrov/вірші-миколи-руденка-з-балтиморської-збірочки-які-не-нагуглювались/2952477384807573
https://www.facebook.com/notes/stefan-khrabrov/чого-немає-в-мережі-в-друкованому-викладі-з-віршів-миколи-руденка-і-статтей-деяк/3112043302184313
Tags: Руденко
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments