Чого з балтиморської збірочки Руденка не стачало в інтернеті, передрук

1. Микола Руденко - Ой, мовчання!..

...Ой, мовчання! Воно з пітьмиСім сідьмиць на лани спущу
І на попіл обвуглю нерви, —
І не дам ні краплини дощу:
Ви вже вичерпали резерви.
Радьтесь, думайте,
говоріть
І ламайте свої забобони...
А не хочете, люди —
помріть!
...У природи
такі
закони...
* * *
2. Микола Руденко - Люди добрі...

Люди добрі!
Оріть мене
І ростіть на мені врожаї.
Хай врізаються лемеші
У терплячу мою тканину —
Я травневим добром душі
Напуватиму кожну зернину.
В моїх м'язах —
бойовищ посів.
Добувайте з мене залізо!
Вистригайте щетину лісів,
Хай кривавляться соками зрізи.
І нехай кожен пень,
кожен зріз
Сушить жили — струмки і ріки...
Я люблю вас
до болю,
до сліз. —
Я мовчатиму, люди, про ліки.
Я мовчатиму так,
як мовчить
Та, що в муках скривавивши губи,
Породила дитя,
щоб за мить
Опинитись у темряві згуби.
Їй до черепа струмом стріля
Чорна думка у смертні хвилини:
Де ті перса, з яких немовля
Роздобуде молочні краплини?

Хтось ворухнув бровою...

Хтось мене

Послав сердито до твоєї мами.

Хтось самогон під стріхою жене.

Хтось б'є у Всесвіт грізні космограми:

— Якого дідька не даєш дощу?

Ми знищим хмари, як ворожі кляси!

З передовиць наваримо борщу.

Промовами начинемо ковбаси...

А я кажу:

— Не лайтесь. Це ж — мій сон.

Чого ж ви дивитесь отак похмуро?

Скажіть у галактичний мегафон:

Хіба й на сни засновано цензуру?..

О люди, люди...

Ваш звитяжний дух

Облипло жабуриння із гордині.

...І я прокинувся...

Снувався луш

В легкій передосінній павутині.

І сонце посміхалось до землі,

Даруючи життя й тихеньку славу...

Узявши в руки замашні граблі,

Іду згрібати скощену отаву.

1964

Що то — гнізда кубляться грачині

Чи омела у своях мли?

Звідки, земле, по якій причині

Злі вітри ці спори намели?

Не було коріння в неї зроду,

Є лише присоски, мов кліщі.

Лиш зрадливе око бачить вроду

У її округлому кущі.

І пішла ота лиха окраса

Царювати у німі бори.

І стебло її, до сонця ласе,

Кращі соки тягне із кори.

Їй нічого у житті не треба,

Тільки слави заздрий поговір...

Та приходить грім з ясного неба,

Щоб спалити виснажений бір.

Прогриміли блискавиць удари,

І шукай тепер серед золи,

Де тут вчора дерлися під хмари

Сатанинські вихлюпи імли.

1965

* * *

а музика вам як?

* * *

6. Микола Руденко - знов собі признатись мушу...

Я знов собі признатись муш

Квилить в мені забутий біс.

Ти, — наче в хату, — входиш в душу

І місиш там крутий заміс.

І знов стоїш перед очима,

І я жену, — але дарма...

У тебе ранки за плечима,

В долонях —

Світло і Пітьма.

Тобі до ніг, неначе гравій,

Зірок падучих намело...

Що в тебе в лівій, що у тебе в правій —

Любов чи смерть, Добро чи Зло?

Із хмар, настояних на грозах,

З вітрів, що збурюють річки,

Хмільний напій в найвищих дозах

Ми разом вип'єм залюбки.

А потім у лугах насниться

Чи то привидиться мені,

Що гнізда в'ють в твоїх зіницях

Чужих шибок сліпі.

І ти рвучка, розіб'єш келех —

Вертайся в ґрунт, святе вино!

І випурхнеш, немов метелик,

І залетиш в чуже вікно.

І припадеш комусь до скроні,

І хтось тебе навік спійма...

Розтули свої долоні, —

Де в тебе Світло, де Пітьма?

1966

7. Микола Руденко - Я розпинаю душу на органі

Я розпинаю душу на органі,

І той орган —земля моїх дідів.

*

Великих предків правнуки погані

Забули те, чим пращур володів.

Діди молилися, ночей не спали:

Іде весна, Ярило-бог воскрес.

У хліві райські ангели співали,

Прив'язуючи землю до небес.

*

Тобі, колеґо, ангел не насниться, —

Я ось для чого твій бентежу слух:

Пальне в ракетах — дідова пшениця,

А у пшеничних зернах —

предків дух.

**

— Той дух прийми! — говорить Україна,

І в голосі її гроза гуде. —

Бо не прощу до сьомого коліна,

Бо смертна кара на дітей впаде.

**

Як не шануєш те, що я віками

В собі збирала для твоїх дітей,

Чому ж тоді після страшних смертей

Не заселити землю черв’яками?

1966

місця з «*» по «*» і від «**» до «**» зкопіював з загубленого pdf якогось з цих або інших матеріалів на сайті «діаспоріана» https://diasporiana.org.ua/?s=руденко (за 1979  рік)

* * *

8. Mykolа Rudenko - Чи знаєш ти в своїй простій потребі...

Чи знаєш ти в своїй простій потребі,

Що ми не хліб, а промені їмо,

Що Сонце — не якась тарілка в небі,

Що всі ми в надрах Сонця живемо!?..

Ми — тільки іскри із його горнила.

Ми — дух, що образ видимий прийма.

Нас мудре Світло уночі наснило.

А поза ним — нікого з нас нема.

І не дано добра тобі родити, —

Породиш зло, якщо забудеш це.

Безплідним станеш — мов гермафродити,

Порожнім — наче випите яйце.

Якщо тоді властиве добре вміння.

Творити мудрість, а не тільки стиль,

Збагни:

тіла — це згущене проміння,

Завихрення у павутинні хвиль.

Сама в собі природа безтілесна:

Матерія — це променеве тло.

Два майстри створюють і зими, й весни:

Добро — це Світло, а Пітьма — цн Зло.

Тепер — коли б ви навіть не хотіли —

Я запитаю вас, товариші:

Якщо ні в кого з нас немає тіла,

То як нам жити далі без душі?..

1966

* * *

9. Микола Руденко - ТРОЯНДА

Троянда...

І при цьому слові

Уже не треба інших слів.

Летять рої окоголові

Бджолиних пажів і послів.

І так, як писано в законі

Для всіх держав на всі часи,

Послів приймаєш ти на троні

У сяйві слави і краси.

І в одсвітах твоєї слави

Вони й самі горять, мов жар.

З комор захмарної держави

Ти видаєш святий нектар.

Перед тобою неодмінно

В крутім перебігу віків

Схиляють нетривкі коліна

Поети всіх материків...

І раптом — нене!..

В занімінні

Стою — неначе серед пущ:

На тому самому корінні

Шипшиновий пробився кущ.

Трояндо!..

За яку провину

Ти не ві сні, а наяву

Переодяглась на шипшину —

Сміттєву пагінь степову?

Лиш весело сусідській кралі —

Дівча сміється під дощем.

На шию вішає коралі,

Що червоніють над кущем.

А потім плаче серед ночі

В жару колючих насінин.

Та тільки склепить мокрі очі,

Насниться їй трояндин син.

Він пажем був...

А, може, стражем...

Чи принцом чистої води...

І ми йому сміливо скажем:

Бери принцесу і веди.

Вона тебе причарувала.

Ні впину їй, ні заборон.

В красі вона успадкувала.

Троянди королівський трон.

1966

* **

10. Микола Руденко - оспіване геть до святої наївности...

Оспіване геть до святої наївности,

Розкинувши крила-протуберанці,

Без метушні,

без погорди чи гнівности

Сонце над степом з'являється вранці.

І у яку б не ставали позу ми, —

Істину цю нам ніде не подіти:

Є в його світлі джерела Розуму,

Ми ж бо й самі —

його грішні діти.

Сонце не зрушиш, мов колесо штанґи,

Не перетравиш — не вистачить соку...

Люди дарують високі ранґи.

Сонце дарує мудрість високу.

Любить воно свою ногу поставити

Поміж тополь та квітучих акацій.

Та не спішіть його бучно сплавити:

Сонце не терпить зайвих овацій.

Хай забринить неземною нотою

Те, що діди нам дали для науки:

Хоче воно, щоб молились роботою,

До колосків прикладаючи руки.

Йдіть на лани і ставайте на чати.

Знайте:

для Сонця життя є звичним.

І не спішіть кожен крок величати

Ані величним,

ні історичним.

1966

11. Микола Руденко - Нелегко рабство подолати..

Нелегко рабство подолати.

Та ще складніша боротьба,

Що має здерти чорні лати

З душі вчорашнього раба.

Вони — як панцери із криги,

Які весна з річок зрива.

Коли приходить час відлиги,

Душа не зразу ожива.

І хоч зника ота потреба,

Бо обновився світ земний,

Ти ще щукаєш серед неба

Для себе палець вказівний.

Нехай насварюється строго,

Нехай рече і натяка,

Бо так незатишно без нього,

Бо світ Безмежністю ляка.

Ти навіть Волю ладен з дому

Прогнати за колючий дріт,

Аби не думати самому

За себе і за цілий світ.

Нехай невістка топить смалець,

А жінка хай вівцю стриже...

Ти певен, що Великий Палець

Без тебе Землю вбереже.

О небораче! В неспокої,

Що непідвладний чудесам,

Пізнай Безмежність, із якої

Ти, друже, виліплений сам.

І, зупинившись серед поля,

Ти зрозумієш в торжестві,

Що світ — це Воля,

вічна Воля,

І вся вона в твоїм єстві.

1966

* * *

Mykola Rudenkо - Не поспішай, мій мудрий друже...

Не поспішай, мій мудрий друже,

Ні на хвалі, ні на хулі, — { а цей вірш, виявився, присутнім в інтернеті. Отут https://proza.ru/2012/04/01/402 на вступі. Тільки рік 1966

" Ми —

тільки згущене проміння,

А промінь твориться вогнем."]

* * *

12. Микола Руденко - Таборів лиховісні тенета...

Таборів лиховісні тенета

І дроти заборонених зон...

Може, спить наша ненька-плянета

І усі ми —  більше, як сон?

То на лівий бік, то на правий

Повертається куля земна,

І тоді прокидаються трави

Чи біліє снігів цілина.

І від того, що саме насниться

(Чи веселе, чи то сумне) —

Заяснішають наші лиця,

А чи смутком на них війне.

А коли їй насняться кошмари,

Світ скрипить, як заштормлений плот.

Люди йдуть, мов на бійню отари,

І вмирають серед болот.

І можливо, що наші долі

З далини предковічних часів

Мають код у магнітному полі,

Поміж двох крижаних полюсів.

Таборів лиховісні тенета

І дроти заборонених зон...

Якщо нами це робить плянета,

Значить — скаржитись нам не резон.

Та якщо ми самі поміж себе

Творим лихо і сіємо страх,

Чи ми варті землі і неба

І світанків у наших дворах?..

1966

* * *

13. Микола Руденко - ТВОРЧІСТЬ

(перший абзац зкопіював з Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика)

Зумій дійти щаблів тієї вишки.

З якої видно,

як своїм різцем

Природа непомітно — ніби нишком —

Життя формує, відсікає лишки,

І створене звеличує вінцем.

Зумій пізнати, як вона леліє

Добуте з хаосу живе зерно;

Але не збереже, не пожаліє,

Якщо воно лише безсило тліє,

Якщо снаги не здобуло воно.

І ти побачиш той різець величний,

Який стискає Всесвіту рука.

Один лиш помах, дотик блискавичний —

І той, хто голос мав громово-зичний,

Неначе булька, серед хвиль зника.

І тільки з надр космічних взявши пробу,

Суди про те, що ми пережили.

Народи зіллються в одну особу,

І ти помітиш в ній людську подобу

На тлі тисячолітньої скали.

Не сфінкс, вмурований в піски пустинні —

То буде велет із добром в очах.

У нього думи — як моря глибинні,

У нього очі по-земному сині

І світанкове Сонце на плечах.

Та не гадай, що то вершина творень —

То лиш прообраз недалеких літ,

Де люд не знатиме сліпих підкорень,

Де вічного Добра всесвітній корінь

Людей сплете в єдиний живопліт.

І ти відкинеш нарікання кволі,

Піднявшись духом до вершин святих.

Ще не відсічені страждання й болі,

Іще різець формує м'язи голі,

Ще стогін велелюдний не затих...

Та в кожне серце входить блискавиця,

Здобута в зорях пломінким різцем.

Наллється сонцем творчости криниця,

І ти злетиш в Галактику, як птиця,

Щоб стати зернотворцем і співцем.

1966

* **
тут слухав музику, доки набирав, і пригадалась картинка ледь знайомого контенту, але близького за духом космоісторичних пошуків радянських фантастів https://youtu.be/OeC87RW1g5c

14. Микола Руденко - Не вірю мітотворцям різним..

Не вірю мітотворцям різним,

Та міти згадую добром:

Я бачу Землю —

організмом,

А райдугу –

її ребром.

І хто ж вона, коли не Мати?

Ніхто не загордує тим...

Приємно рис їй надавати

Мадонни з немовлям святим.

А як вона від нас терпіла!..

Зубате вийшло немовля.

Глибінь шматованого тіла

Ще не загоїла Земля.

У хмари вдягнена, як в лати,

Дитя в Галактику несе.

І людство –

немовля крилате –

З-під райдуги їй груди ссе.

1966

* * *

Другий абзац нагуглив і скопіював з цікавої роботи Юлії Браїлко - "Конфесійні оніми як засіб зображення сакрального і профанного світів у поезії Миколи Руденка"

15. Микола Руденко - СВІТЛОВОДИ

Райдугу мою покладу в хмари, щоб вона була знаменом заповіту між мною і землею.
(Від Мойсея, книга І, гл. 9)

Гудуть дроти у світанковій млі.

А десь уже будують світловоди...

По них помчить за всякої погоди

Глибинне слово Матері-Землі.

Ну, що ж, — до ери Космосу звикай.

Прийми її, на чудеса багату:

Ти штепсель просто в райдугу вмикай,

І сам Господь до тебе зайде в хату.

Ні, це не жарт...

Його у давнині

Всевладним Словом бачив проповідник.

Потрібен Слову мудрий співбесідник, -

Розваж його в глухій самотині!..

Я слову кров не марно віддаю:

Будуйте, добрі люди, світловоди.

Безсмертну душу із моєї згоди.

В них постеліть —

в стомовному раю.

Життя, колеґо, швидко промине.

Якщо в черепі з натуги мокрім.

Щось винайдеш, святого Світла окрім,

Спростуй мене...

І викресли мене...

1966

* * *

16. Микола Руденко - СТІЛ

Нічим не ліпший від теляти

Кумедний представник бюро,

Якщо з народом розмовляти

Його не вивчило Добро.

Він гримає на повні груди,

Везе інструкцію, як віл...

А я шепну на вухо:

— Люди,

Бюро в перекладі — це ж стіл...

Нічого, окрім сил лялькових,

Йому природа не дала.

Громів не бійтесь кишенькових:

Він тільки представник стола.

Йому б лиш створювати луни

Бездушним лясканням своїм...

Я висунув і я засуну:

Нехай в шухляді творить грім.

1966

* * *